Я стояла перед дзеркалом і бачила у ньому вельми химерну особу. Обличчя нагадувало істеричну даму з фільму жахів, яку мало не вбили: на лобі блищала запекла кров від вбитого хвилину тому комара, очі були великими і червоними (ознаки недосипання), а під ними були ніби розмазані широким пензлем художника-аматора чорні долини скорботи....жалю і болю. Такий слід лишив ще не стертий олівець, що ним я підмальовувала вранці очі. Губи росповзлися у злій і підступній посмішці. Вони скривились від відрази до самої себе. А потім раптове просвітління змусило голос у голові сказати, що я собі подобаюсь, хоч і негарна для інших. Адже мені личить трохи розпатлане по-дикому волосся, очі, що блищать від радості і посмішка, хоч не значна, та все ж таки щира...Сьогодні я люблю себе, а одже день минув недарма))