читать дальше Сьогодні найщасливіший день мого життя. Я, як і завжди прокинулася в своєму ліжку, але воно все було увішане різнокольоровими кульками. «Так, сьогодні мій день народження, сьогодні все для мене». Через хвилину іншу в нашу кімнату залетіли всі мої друзі. Усі мене поздоровляли, приносили подарунки, бажали всього, що тільки можна було побажати. Від щастя я сяяла усмішкою. Але на цьому всі сюрпризи не закінчилися. Коли весь наш дитбудинок зібрався в їдальні за звичним сніданком, наша вихователька особисто привітала мене і подарувала новий альбом для малювання і кольорову крейду, адже я так мріяла завжди саме про такий подарунок. Сніданок видався просто чудовим, а під кінець наша куховарка Дора принесла величезний торт, в якому було запалено 10 свічок. Невже мені вже 10 років? Неймовірно, сьогодні мій день народження, у мене стільки друзів і всі вони мене люблять. Я така рада.
Після сніданку сиділа у себе на ліжку в оточенні Заріни і Оксани, моїх найулюбленіших подруг. Ми розглядали всі подарунки і просто підкочувалися від сміху, читаючи поздоровлення, всі листівки були зробленими руками моїх друзів, а поздоровлення на них були найпрекраснішими в світі. Але тут двері відчинилися і в кімнатку зайшла Наталія Олександрівна, наша директриса. Вона покликала мене та з посмішкою на обличчі промовила: «В мене теж є для тебе подарунок». Мене переповнювала цікавість і якийсь страх перед чимось невідомим. Вона узяла мене за руку і повела до коридору. Дійшовши до кінця, я побачила високого чорнявого хлопця. Він тримав щось велике і незрозуміле в руках, а оскільки у коридорі було темно, мені важко було розгледіти його.
«Світланко, познайомся це Влад» високий голос Наталії Олександрівни, немов блискавка розітнув весь сутінок, і я побачила великого плюшевого ведмедика, якого той самий Влад протягував мені. «З днем народження!» весело привітав він мене. Я довго мовчала, але потім боязко подякувала. Потім директриса, тримаючи мене за плече, сказала: « Ну то я вас лишаю удвох, думаю, ви знайдете, про що поговорити». Після Влад узяв мене за руку і повів мене на вулицю. Він запитав, куди б я хотіла піти сьогодні, тим самим розтопивши моє дитяче серце. Всі побоювання ураз, нібито вітром здуло, і я випалила тільки одне слово «парк!». Ми пішли на найближчу станцію метро. Влад почав мене розпитувати про дитбудинок і чи пам'ятаю я щось про своїх рідних. Раптово він трохи зам'явся, але все, же почав свою розповідь:
«Знаєш, а я теж з дитячого будинку. Мене залишили ще зовсім маленьким, потім я поступив до університету і почав шукати своїх батьків чи родичів, але куди б я, не пішов, все було глухо. Потім я вирішив пошукати по своєму прізвищу кого-небудь в дитячих будинках»
«І що у тебе вийшло?» у цей момент я була настільки переповнена емоціями, що не могла себе стримувати.
«Так, сестричко!»
Цієї миті мене просто підмінили. Сльози текли самі собою, а мої ручки міцно і здавалося, намертво стиснули Влада в ообіймах. Не знаю, скільки ми так простояли, але в метро всі на нас озиралися. Весь день ми з ним провели в парку, ми весь час спілкувалися і сміялися, а я не замовкала ні на секунду. Коли сонце почало сідати, а небо залило багровою фарбою, ми сиділи на набережній і дивилися на захід сонця, поїдаючи солодку вату. Увечері він привів мене в свою квартиру, яка нещодавно дісталася йому в спадок від тітки. Ми попили чаю у нього на балконі, милуючись панорамою міста, а потім утомлені повалилися на ліжко. Він так втомився, що миттєво заснув, а я ще довго згадувала день, який вже закінчувався. Невже у мене є брат, весь цей час я не знала нічого про своє минуле і ось тепер у мене буде найкраще майбутнє. Я довго розглядала його кімнату, в ній все було таким яскравим і цікавим, скрізь висіли малюнки. Він теж малює! Але адже я так мало його знаю. Що він любить, який його улюблений колір, яку музику слухає? А я все тихо шепотіла «у мене є братик». Це найщасливіший день в моєму житті.
А для тих хто не шарить
читать дальше Сегодня самый счастливый день в моей жизни. Я, как и всегда проснулась в своей кровати, но она вся была увешена разноцветными шариками. «Да сегодня у меня день рождения» подумала я «сегодня все для меня». Через минуту другую в нашу комнату залетели все мои друзья. Все меня поздравляли, приносили подарки, желали всего, что только можно было пожелать. От счастья мое лицо все время зияло в улыбке. Но на этом все сюрпризы не закончились. Когда весь наш детдом собрался в столовой за привычным завтраком, наша воспитательница лично поздравила меня и подарила мне новый альбом для рисования и цветные мелки, а ведь я так мечта всегда именно о таком подарке. Завтрак выдался просто замечательным, а под конец наша повариха Дора принесла огромный торт, в котором были зажжены 10 свечей. Неужели мне уже 10 лет? Невероятно, сегодня у меня день рождения, у меня столько друзей и все они меня любят. Я так рада.
После завтрака я сидела у себя на кровати в окружении Милы и Леры, моих самых любимых подруг. Мы рассматривали все подарки и просто покатывались от смеха, читая поздравления, все открытки были сделанными руками моих друзей, а поздравления на них были самыми прекрасными в мире. Но тут дверь распахнулась и в комнатку зашла Наталья Александровна, наша директриса. Она отозвала меня в сторонку и с улыбкой на лице произнесла: «У меня ведь тоже есть для тебя подарок». Меня переполняло любопытство и некий страх перед чем-то неизвестным. Она взяла меня за руку и повела в коридор. Дойдя до конца, я заметила высокого темноволосого парня. Он держал что-то большое и непонятное в руках, а поскольку в коридоре было не очень хорошо освещено, мне трудно было разглядеть его.
«Света, познакомься это Влад» высокий голос Натальи Александровны, словно молния рассек весь сумрак, и я увидела большого плюшевого мишку, которого тот самый Влад протягивал мне. «С днем рождения!» весело поздравил он меня. Я долго молчала, но затем робко поблагодарила. Директриса, поглаживая меня по плечу, сказала: « Ну, я вас покидаю, думаю, вы найдете, о чем поговорить». После Влад взял меня за руку и повел меня на улицу. Он спросил, куда бы я хотела пойти сегодня, тем самым растопив мое сердце. Все опасения вмиг будто ветром сдуло, и я выпалила только одно слово «парк!». Мы пошли на ближайшую станцию метро. Влад начал меня расспрашивать про детдом и помню ли я что-то про своих родных. Внезапно он немного замялся, но все, же начал свой рассказ:
«Я ведь тоже с детского дома. Меня оставили еще совсем маленьким, потом я поступил в университет и начал искать своих родителей или родственников, но куда бы я, ни пошел, все было глухо. Потом я решил поискать по своей фамилии кого-нибудь в детских домах»
«И что у тебя получилось?» в этот момент я была настолько переполнена эмоциями, что не могла себя сдерживать.
«Да, сестренка!»
В этот момент меня просто подменили. Слезы текли сами собою, а мои руки крепко и казалось, намертво стиснули Влада в объятьях. Не знаю, сколько мы так простояли, но в метро все на нас оглянулись. Весь день мы с ним провели в парке, мы все время общались и смеялись, а я не умолкала ни на секунду. Когда солнце начало садится, а небо залило багровой краской, мы сидели на набережной и смотрели на закат, поедая сладкую вату. Вечером он привел меня в свою квартиру, которую только недавно досталась ему в наследство от тетки. Мы попили чаю у него на балконе, любуясь видом на город, а затем уставшие повалились на кровать. Он так устал, что мгновенно уснул, а я еще долго вспоминала день, который уже заканчивался. Неужели у меня есть брат, все это время я не знала ничего о своем прошлом и вот теперь у меня будет самое лучшее будущее. Я долго рассматривала его комнату, в ней все было таким ярким и интересным, везде висели рисунки. Он тоже рисует! Но я ведь так мало его знаю. Что он любит, какой его любимый цвет, какую музыку слушает. А я все тихо шептала «у меня есть братик». Это самый счастливый день в моей жизни.